Відкритий лист до науковців українського походження (2010 року)



Українські вчені спокон віків відігравали величезну роль як у себе на Батьківщині, так і поза її межами. Ще в середні віки вони очолювали наукові школи в країнах західної Європи. У XVII – XVIII століттях саме українські науковці експортували розвій науки на терени Росії. У ХІХ – ХХ століттях українські вчені зробили значний внесок у розвиток науки в країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки, Австралії.

Виїзд на еміграцію великої кількості вчених спричинився до заснування суто українських наукових центрів і вишів у країнах компактного проживання українців. Одним із таких центрів став знаний дотепер Український Вільний Університет (Чехословаччина – Німеччина). На американському континенті розгорнули свою діяльність Українська Вільна Академія Наук та Наукове Товариство імені Шевченка.  

Склалося, проте, так, що і названі вище, й інші українські наукові й навчальні інституції за межами України не подбали про виховання наукової зміни, і вже друге післявоєнне покоління науковців українського походження хоч ще й не асимілювалося, але розчинилося у загальному науковому середовищі країн проживання, а українські наукові установи й виші або самоліквідувалися, або ж звузили свою активність до символічної участі в „імпрезах”. 

Епохальні соціально-політичні зрушення (падіння „залізної завіси”, розпад СРСР, занепад науки в незалежній Україні) сформували нову потужну хвилю еміграції українських науковців і професорів. Відтак чи не половина наукового й науково-педагогічного потенціалу України опинилася за межами Батьківщини. 

Здавалося б, це мало стати поштовхом для нового ривка у розвитку українських наукових інституцій та вишів за межами України, і бодай названі вище УВУ, УВАН, НТШ могли б примножити свій науковий потенціал і скористатися можливостями подальшого розвою. 

Законсервовані на рівні часів „холодної війни”, очолювані перестарілими псевдонауковцями, українські наукові інституції за межами України палець об палець не вдарили, щоб залучити до співпраці своїх молодих колег з історичної Батьківщини й максимально активізувати спільну наукову й науково-педагогічну діяльність. 

Усе, на що спромігся Український Вільний Університет, так це літні сесії для „студентів” з України, під час яких тамішні наукові євнухи із зухвалою зверхністю повчають своїх талановитіших і справді плідних колег з України, як і що треба студіювати для блага України. 

Українська Вільна Академія Наук та Наукове Товариство імені Шевченка не спромоглися навіть на щось подібне. За останні два десятиліття ні перша, ні друга установа не зініціювали жодної наукової, науково-практичної чи будь-якої іншої конференції, яка привернула б увагу бодай місцевої наукової інтелігенції. Жодної! Я вже й не кажу про нові наукові публікації – періодичні збірники, монографії тощо. 

Хто стежить за життям українських діаспор у різних країнах світу, хто читає інтернетні форуми, хто переглядає нечисленну українську періодику, той погодиться на тому, що якраз українські інтелектуали, науковці й професори з України є найактивнішою, найпотужнішою, найбільш мислячою й по суті рушійною силою сучасної української діаспори. Ті з них, хто продовжують підтримувати зв”язки з науковими інституціями та вишами в Україні, здатні впливати не тільки на наукову чи науково-педагогічну ситуацію в Україні, а й на загальні процеси розвитку українського суспільства.  

Отже, український науковий потенціал за межами України може й повинен стати потужним ядром інтелектуального впливу на українську спільноту як у країнах компактного проживання українців, так і в самій Україні. Але для того, щоб цей потенціал ефективно запрацював на користь Україні, він має об”єднатися в потужну наукову організацію нового типу. 

Оскільки традиційні українські наукові інституції та виші за межами України у плані організації потенціалу українських учених і професорів вичерпали себе чи просто самоусунулися, очевидно, постає питання про самоорганізацію українських науковців і професорів за межами України та про створення якісно нової інституції, яка об”єднає їхні зусилля і уможливить їхнє служіння подальшому розвоєві України. 

Ідею заснування такого об”єднання я виношував упродовж останніх п”ятнадцяти років, але не наважувався оприлюднювати її ні десять, ні п”ять років тому. Цьогорічні події в Україні є переконливим оргументом на користь того, що об”єднання українських науковців і професорів на часі і що надалі це відкладати уже не можна.  

Яким бачиться мені таке об”єднання? 

1. Ми можемо об”єднатися в Міжнародну асоціацію українських учених (International Association of Ukrainian Scientists).  

2. Ми можемо об”єднатися в Mіжнародне yкраїнське наукове товариство (International Ukrainian Scientific Society). 

3. Ми можемо об”єднатися в Міжнародну українську наукову фундацію (International Ukrainian Science Foundation). 

Рівень підготовки читачів цього відкритого листа, сподіваюся, не потребує деталізації та роз”яснень щодо відмінностей між переліченими вище формами можливого об”єднання. Зрештою, на етапі обговорення самої ідеї деталі не такі й важливі.  

Деталізація й конкретизація будуть можливі в процесі дискусії, яку пропонується розгорнути на форумі сайту Український Університет, а також на інших українських сайтах та в українських друкованих засобах масової інформації. На цьому ж сайті буде відкрито блог для публікації докладніших матеріалів, пов”язаних із реалізацією обговорюваної ідеї. 

У ході дискусії стане можливим створити Оргкомітету об”єднання українських науковців і професорів, до якого можуть зголошуватися зацікавлені в реалізації цього проекту особи, - бажано бодай по одній-дві особи від кожної з країн компактного проживання українців. 

До формального утворення Оргкомітету усі організаційні заходи я беру на себе, сподіваючись також, що мені підставлять свої плечі ті з українських науковців і професорів, які живуть і працюють в США. Отож з усіх питань об”єднання українських науковців прохання писати мені на адресу Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Отже, чекаю ваших відгуків, шановні колеги!  

Проф. Д-р Володимир Іваненко,

президент корпорації „Україна” (www.ukrainainc.com),

науковий керівник проекту „Український університет” (www.ukrainianuniversity.com),

член редакційної колегії „Журналу Трипільської цивілізації” (www.trypillia.com),

колишній доцент і заступник декана з наукової роботи факультету журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка та голова Комісії з координації галузевих наукових досліджень при Держкомосвіти СРСР.

24 грудня 2010 р.