25 вересня 2011 р.


Українознавча освіта за кодоном


 

Останнім часом шириться обговорення проблем „україномовної освіти” за кордоном. Йдеться передусім про питання вивчення та викладання української мови, яке, у свою чергу, є лише частиною значно ширшої теми – українознавчої освіти й поширення українознавчих знань за межами України.

Були часи, коли це питання не стояло так гостро, як воно постає тепер. Йдеться про ту велику роль, яку колись відіграли друга (після перемоги більшовиків і включення України до складу СРСР) та третя хвиля (після Другої світової війни) української еміграції. Серед емігрантів цих хвиль було дуже багато науковців, викладачів вищої та середньої школи, які з політичних переконань мусили покинути терени України. Завдяки їхнім зусиллям за межами України було створено досить розгалуджену мережу не тільки недільних та суботніх, але й повноцінних середніх загальноосвітніх і професійних шкіл, а також вишів. Очевидно, що є сенс докладніше зупинитися на кожній категорії із названих освітніх структур.

Недільні школи були навчальними структурами, організованими виключно на громадських засадах парафіями українських православних та католицьких церков. Заняття в цих школах влаштовувалися після закінчення богослужінь у церквах і проводилися ентузіастами української справи, які давали своїм учням базові знання з історії та географії України, а головне – з української мови. Мені доводилося зустрічатися з людьми в США, які свою українознавчу освіту здобули саме в таких школах і які на пристойному рівні спілкуються, читають і пишуть українською мовою.

На превеликий жаль, упродовж останніх десятиліть на цьому рівні українознавчої освіти відбулися кардинальні зміни, причому – на гірше. Недільні українознавчі студії було де поступово, а подекуди й круто переведено в зовсім іншу площину: недільні школи зосередилися на прищепленні дітям християнських цінностей. Українська мова витіснена мовою країни проживання (в нашому випадку – англійською). Оскільки рівень і якість навчання навіть християнським цінностям по суті зводиться до звичайних дитячих ігор (часом із елементами малювання або читання), можна вважати, що традиції недільних шкіл зведено нанівець.

Суботні школи існують в місцях компактного проживання українських громад, які спільними зусиллями релігійних громад та батьків, а також за рахунок пожертв фондують оренду шкільних приміщень (як правило, місцевих початкових або середніх шкіл) та скромну оплату праці учителів. Заняття у цих школах проводяться упродовж цілого навчального дня (шість – вісім годин). Поки в цих школах працювали добре підготовлені вчителі, ці школи давали дость пристойну українознавчу освіту.

Останнім часом і на цьому рівні українознавчої освіти за межами України помітно негативні тенденції, які, з одного боку, є продовженням старих проблем, а з другого – набутком уже нового часу. Українознавчою освітою в США віддавна займається так звана Шкільна рада, створена українськими емігрантськими організаціями. Найбільшою бідою цієї ради від часу її заснування було засилля в ній людей, які самі не були переобтяжені знаннями ні української літературної мови, ні українознавства в цілому. Ця рада оновлюється у дивний спосіб самооновлення, відтак просто не спроможна піднятися на рівень сучасних вимог і тому потроху вмирає.

Негативні набутки нового часу обумовлені тим, що суботню українознавчу освіту монополізували люди вже переважно із нової, четвертої хвилі, які, як правило, є агреасивно активними, але, на жаль, не мають ні фахової, ні педагогічної освіти. Ну, чого може навчини підлітків людина, яка хоч і є носієм сучасної української мови, але має базову освіту в царині бухгалтерської справи. Навіть учителька математики, для якої українська також є рідною, не може дати учням систематизованих знань ні з української мови, ні з української історії, ні з української літератури.

Мої спроби обговорити проблеми суботніх шкіл із людьми, які так чи інакше причетні до функціонування цієї мережі українознавчого навчання, наштовхувалися або нерозуміння проблем, або на небажання їх обговорювати.

Повноцінні середні школи (high schools) й школи-інтернати було створено в місцях масового поселення українців. Мені довелося ознайомитися із роботою таких шкіл у Детройті та Чікаго (США) і в Мюнхені (Німечиина). Коли вони створювалися, це були серйозні навчальні заклади, в яких діти вивчали (і вивчають) загальноосвітні курси за програмами аналогічних місцевих шкіл і паралельно – набір українознавчих дисциплін: українська мова і література, історія та географія України.

Зараз ці школи переживають дві проблеми. Перша – брак учнів для організації та забезпечення нормального навчального процесу. Асимільовані представники третьої хвилі української еміграції уже не віддають своїх дітей на навчання в цих школах, а надають перевагу звичайним державним або приватним школам, які, безумовно, дають тривкіші знання. Друга проблема – брак учителів або небажання адміністрацій цих шкіл займатися серйозних пошуком і добором учительських кадрів. І це при тому, що серед представників четвертої хвилі української еміграції можна знайти сотні талановитих учителів для забезпечення якісного навчання з усіх дисциплін, що складають освітній цикл цього рівня.

Цікаво, що на відміну від української системи базової освіти за межами України, яка явно переживає занепад, цілком успішно оновлюються й розвиваються традиційні, а також народжуються нові форми етнічної освіти нашими колегами і конкурентами з російськомовної освітньої мережі. При цьому, запевняю вас, про „руку Москви” тут не йдеться. Ініціатива іде від самих учителів, які пропонують конкурентоспроможні форми навчання, так і від батьків, які охоче відгукуються на пропозицію послуг і підтримують російськомовні навчально-виховні заклади заклади фінансово або волонтерською допомогою.

Тільки в околицях столиці США Вашингтона можна нарахувати з десяток (якщо не більше) дошкільних закладів, кілька шкіл „позаурочного” навчання, які проводять заняття не тільки у вихідні, а також після уроків у звичайних школах (що добре для батьків, які через зайнятість на роботі не можуть займатися своїми дітьми після того, як вони відбудуть уроки в школі). У цих школах навчають не тільки російської мови та літератури, а й російського мистецтва, музики, танцю і т.ін. Регіональні конкурси й олімпіади стають звичайним явищем, яке об”єднує згадані дошкільні та шкільні заклади в своєрідну систему.

Ця система приваблює значну частину представників української еміграції, для яких не існує проблеми мовного характеру або які віддають туди своїх дітей тільки тому, що українська громада нічого подібного не пропонує.

Вищі й спеціальні україномовні та українознавчі навчальні заклади, які були колись у країнах компактного розселення українців, на жаль, уже давно стали фактом історії. Із українських вишів, заснованих українцями за межами Батьківщини, до нашого часу дожив лише Український вільний університет (Мюнхені, Німеччина). Отож доводиться констатувати практичну відсутність української вищої освіти за кордоном.

Звичайно, у багатьох університетах і коледжах різних країн (і в Канаді та США зокрема) існують відділи та відділення, де бажаючі можуть здобути вищу або спеціальну освіту в царині українознавства. Такі відділення є, наприклад, у складі університетів Альберти й Онтаріо в Канаді, Гарвардського, Колумбійського, Мічіганського та інших в США і т.д.

Відхід у вічність всесвітньовідомих українських професорів Ю. Шевельова, О. Пріцака та інших, відхід на емеритуру знаних професорів-україністів А. Гумецької, Л. Винаря, Б. Кравченка та багатьох інших по суті девальвують рівень і якість українознавчих студій та україномовної освіти у згаданих центрах. На жаль, ці професори і вчені не підготували собі достойну зміну, а адміністрації університетів не переймалися пошуком нових кадрів, здатних якщо не розвивати наукових шкіл, які вже було склалися, то бодай продовжувати традицію глибокої зацікавленості цих вишів Україною й українознавчими студіями. Отже, ці школи приречені на вимирання або принаймні на животіння.

Є в цій проблемі аспект, на який досі ніхто не звертав уваги. Тим часом після відновлення незалежності Укрїни цей аспект дуже актуалізується, і тому я хочу загострити вашу увагу на ньому. Йдеться про те, що хоч українознавчі центри при згаданих мною канадських й американських вишах світової слави й створені з ініціативи та за активної (передусім фінансової) участі українських громад і хоч функціонують завдяки зусиллям професорів та науковців переважно українського походження, за великим рахунком вони є канадськими й американськими, але не є українськими. Я маю на увазі традиції української національної науки та освіти, методик та рівні викладання.

У цьому зв”язку постає питання про розбудову й поширення за межами України української вищої, спеціальної й загальної освіти. Прикладом для наслідування може бути Американський університет, відділення якого є у Москві, Каїрі, Найробі та інших великих культурних центрах світу. Існує в США і так звана Рада з міжнародної освіти, представництва якої працюють в багатьох країнах світу, зокрема і в Україні.

Звичайно, зараз українській діаспорі не потрібні виші такого типу, як були колись засновані у Чехословаччині, Німеччині, Канаді чи США. Але це зовсім не означає, що українська та українознавча вища освіта за межами України зовсім не потрібна.

Очевидно, що потреби в українських вишах у тому вигляді, в якому вони свого часу існували, нині немає.

Отже, на часі створення українських науково-навчально-культурні центри в різних країнах світу, і в першу чергу – у країнах масового розселення українців. Це уможливило б зосередити фахові й фінансові зусилля на забезпеченні й реалізації ряду важливих завдань: представництво української вищої й спеціальної школи за кордоном, організацію навчальних центрів для забезпечення освітнього процесу від дитсадка до університетського рівня викладання цілих циклів українознавчих дисциплін, проведення наукових досліджень та ін.

Я давно думаю над цією ідеєю, обговорював її із своїми колегами професорами та вченими в діаспорі, із керівниками ряду університетів України (Києво-Могилянської академії, Острозької академії, Миколаївського університету та ін.) та з багатьма пересічними представниками української громади. Унаслідок цих обговорень і роздумів і виникла ідея проекту Українського Університету, яку вже не перший рік я й намагаюся популяризувати.

Бачиться мені цей Український Університет як конгломерат компактних навчальних закладів різних рівнів (починаючи від дошкільного навчання й закінчуючи пост-докторальними студіями), як науково-методичний центр вищої школи України за кордоном, як осередок для управління стажування й навчання українських студентів, фахівців, учених і професорів за межами України і т.ін.

Кадрову проблему можна вирішити порівняно легко. За межами України зараз живуть і працюють сотні й тисячі викладачів вузів, вчителів шкіл та фахівців із дошкільного виховання, які досконало володіють мовами країн проживання і які, я певен, охоче підключаться до участі в реалізації проекту.

Не був би проблемним і пошук відповідного приміщення: у Вашингтоні й околицях можна за відносно невеликі кошти купити приміщення, з якої щойно виїхала якась школа.

Складніше вирішити проблему фінансування. Сподіватися на те, що українська громада пожертвує достатню суму коштів не доводиться. Збір коштів у такий спосіб ніколи не принесе достатньої для фінансування проекту суми. Отже, на цей проект мали б розкошелитися, з одного боку, українська держава в особі міністерства освіти і науки, а з другого – бізнеси й ділові люди України. Участь останніх була б їм на користь, а центрові забезпечувала б незалежність від непомірного контролю з боку уряду.

Словом, ідея уже витає у повітрі. Запрошую до її активного обговорення та деталізації.

Володимир Іваненко.